Педагогічне есе

Есе

«Маленькі кроки на великому шляху»

                   Поганий господар ростить бур'ян,

                                                                   хороший - вирощує рис, розумний -

                                                              культивує ґрунт,далекоглядний -

                                          виховує працівників.

Японська мудрість

         Що може розповісти про свій досвід роботи директор школи  зі стажем керівництва навчальним закладом 1 рік?  Саме ця думка непокоїла мене та не дозволяла сісти за написання свого есе. Але 27 річний педагогічний стаж роботи, велике коло друзів серед колег, керівників шкіл, вселяли упевненість в тому, що я (і мій досвід роботи) можуть бути корисними для  читачів.

          Педагогічний досвід багатий, і як педагог я цілком відбулася, а от як управлінець?  Начебто нічого серйозного не зробила, ще не досягла якихось високих результатів. Я спробувала себе в різних педагогічних «іпостасях»:  в 17 років прийшла старшою піонервожатою в  сільську школу, яку тільки закінчила. Паралельно навчалася в Луганському педагогічному інституті,   поєднувала посади вожатої (хороший і цікавий був час, повний вражень) і вчителя біології ...   Потім призначення на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи. Час творчого пошуку: становлення  нової навчально-виховної системи школи, формування загальношкільного колективу, впровадження нових методик і при цьому збереження шкільних традицій. І, нарешті, директор ...  

Сучасний директор школи, хто він? Учитель, менеджер чи чиновник ...   ще довго можна продовжувати ряд статусних позицій і, насправді, сьогодні важко зрозуміти, хто ж він є, бо серед калейдоскопу картинок, що змінюють одна одну навіть протягом одного робочого дня можна відчути себе і окриленою, і спустошеною, і звітуючою, і творчою. Це вносить особливий колорит у відчуття дійсності і робить роботу на посаді незвичайно важкою, але вражаюче цікавою. І все це з оглядом на те, що я не залишала (за виключенням двох років роботи головним спеціалістом відділу освіти) своєї школи з 1983 року. Сьогодні я керую колективом, де працюють вчителі, які вчили мене. Я вдячна їм за розуміння, допомогу і підтримку.

Все це накладає на мене велику відповідальність і  бажання створити школу, в якій буде  комфортно всім: і учням, і вчителям.

Ті ж самі люди, ті ж самі стіни, але відчуття на собі відповідальності за   молодих педагогів, учнів, батьків у свої 43 роки, стало для мене своєрідним викликом долі, що відкриває нові горизонти в моїй педагогічній діяльності. Я бачила їх у тому, що, зберігаючи краще в школі, потрібно прийняти нову якість - стати лідером для своїх вчителів, зберігаючи усередині себе  шанобливе та поважне ставлення до них.

            Я хочу бути директором, чия влада не була б авторитарною, а мої стосунки з колегами будувалися на довірі і повазі. Розуміючи,  що «влада - це тягар», як казав Іван Калита, я вірила, що вона давала мені можливість створити власний освітній простір в рамках школи і реалізувати свої власні уявлення про виховання і навчання як унікальних творчих процесах, що забезпечують умови для самореалізації, самоосвіти, самовиховання учня і вчителя.

 Як учитель біології, я завжди багато і плідно працювала над собою і намагалася, щоб  мої учні  за рівнем освіти могли конкурувати з учнями міських шкіл. Вже з  2006 року щорічно ми з учнями отримували перемоги в різноманітних обласних предметних змаганнях (МАН, конкурси, конференції) і навіть на  республіканських біологічних конференціях. Щоб досягти цього, потрібно було весь час самовдосконалюватися самій, слідкувати за новим в практиці викладання предмету. Тому логічно, що саме  створенню системи зростання професійної компетенції педагогів я присвятила свої перші кроки керівника.

Для цього слід було чітко визначити свої світоглядні позиції і починати діяти, будувати свій власний шкільний світ, так як я розуміла - для вчителів школа повинна стати не просто роботою, а і можливістю самореалізації, приносити задоволення, бо тоді в роботі є сенс, коли ти можеш пишатися своїми досягненнями, а не просто заробляти гроші. Самим головним принципом своєї роботи я визначила свободу вибору як для вчителів, так і для учнів. Пам'ятаючи про основний постулат гуманістичної психології К. Роджерса про адекватне щире самовираження, я дозволила кожному в  колективі стати самим собою. Так було легше визначити своїх однодумців і тих, хто ним повинен був стати. Це мені вдалося зробити на  першому засіданні педагогічної ради за темою «Спрямування внутрішкільної методичної роботи на розвиток творчого потенціалу вчителя у контексті проблеми школи як спеціалізованого навчального закладу» Кропітку роботу під час підготовки до педради (вивчення літератури, анкетування учителів, підготовки нестандартних прийомів проведення педради) я направляла на досягнення  конкретної мети: кожен педагог повинен був особисто зрозуміти, глибинно усвідомити, і  вимовити (саме вимовити вголос при всіх колегах) головну концепцію «Йти вперед - значить втратити душевний спокій. Залишитися на місці - значить втратити себе»

          З великим хвилюванням я йшла на першу педраду. І як раділа, коли  після доповіді на перших хвилинах обговорення вдалося залучити в творчий процес основну частину колективу (ось вони - однодумці). Решта колективу не бажали демонструвати своє протиставлення, навіть байдужість і плавно включилися в загальну справу. З солодким присмаком  перемоги я  зрозуміла, що мені вдалося сколихнути думкою-іскоркою уми підлеглих, захопити  потрібною і цікавою ідеєю весь колектив. І як здивували мене нові ідеї, які полилися  «рікою».  З  простої  педради народилося «нове дитя»   –  нова система методичної роботи нашої школи. І головне, що ця система була не нав’язана педагогам,  вони самі її запропонували. Як результат закипіла робота в творчих групах (саме на цю форму звертали увагу мої колеги).

Як керівнику-початківцю мені потрібен був простий та дієвий  інструмент керівництва процесом розвитку професійної компетентності педагогів.   Головне завдання в цьому питанні - удосконалювати методи індивідуальної роботи з  педагогами. Довелося перечитати велику кількість літератури. Разом з заступниками переглянули більше десятка форм роботи і вибирали  по крихіткам елементи, які,  на наш погляд,  у були актуальними саме в нашому колективі.  Найскладніше завдання - разом з учителям знайти причини педагогічних невдач, продумати систему заходів щодо їх усунення, потім ліквідувати недоліки. На 1 етапі проводжу індивідуальні бесіди (це установка на систематичну самоосвітню роботу, на самоаналіз і самооцінку ). 2 етап – конкретна,  індивідуальна допомога, або прокладання  шляху розвитку професійної компетенції (ШРПК). Учитель  отримує конкретизований в часі  та в формах, прозорий план дій. Модель оперативного контролю дозволяє тримати під контролем хід виконання кожним вчителем власного ШРПК. А  узагальнення інформації відображається на екрані, який має співзвучну з Програмою назву «Сходинки майстерності». Дуже цікавий факт: спочатку деякі педагоги скептично  посміхалися: «Що за піонерсько-соціалістичне змагання?!». А потім самі нагадували про те, що необхідно відобразити на екрані   виконані ними заходи. Таким чином  здійснюється  свого роду колективне керівництво і масовий контроль (демократизація управління).

 Впровадження педагогічного моніторингу в систему методичної роботи допоміг визначити потенційні можливості всього педколлективу і кожного педагога.  Це дало можливість  планувати надання адресної методичної допомоги.

Я далека від думки ідеалізувати свій колектив:  не всі хотіли робити те, що слід було робити вчителю обов'язково: вчитися, розвиватися, рости. Але для мене було важливо витримати свій стиль - безоцінювальне, позитивне прийняття іншої людини. Я не могла і не хотіла нав'язувати їм своє світосприйняття, так як без їх внутрішньої потреби розвиватися немає справжнього вчителя, а є просто «ремісник», урокодавець. Я хотіла дати їм зрозуміти, що вони можуть бути іншими: більш цікавими, успішними, що вони всі дуже талановиті. Ми росли разом - я і мої вчителі. Підсумком моїх переконань, що свобода вибору є критерій прогресу, стало те, що у деяких творчих вчителів з'явилося адекватне бажання вийти за межі школи і продемонструвати себе на  районному і, навіть, обласному рівні. Як результат, впродовж року три педагоги взяли участь в обласних конкурсах, демонстрували майстер-клас; з’явилися  модель виховної системи школи, модель методичної роботи, модель учнівського самоврядування і нарешті «Програма особистісно-професійного зростання «Сходинки майстерності».

  Я не тільки вчила своїх підлеглих, я сама вчилася з ними. Я зрозуміла - перевага   проектів, які задумані та виконуються спільно з колективом,   полягає у підвищенні практичної спрямованості вирішення проблеми. Участь кожного педагога в роботі чи то нестандартної    педради, чи в творчій групі   розвиває ініціативність, творчість, здійснює ділове спілкування колег. Педагоги залюбки демонструють і розширюють знання теорії та практики  сучасної  освіти, отримують всебічну інформацію про освітній процес. В результат підвищується компетентність в організації педагогічної діяльності. Я помітила, як поступово розширюється поле діяльності, зростає рівень професійних інтересів   педагогів. Зростає високий рівень мотивації і підвищується  ступінь взаємодопомоги один одному. В мене з’явилася переконаність в тому, що найважливіша умова моєї успішної роботи - це надійний, згуртований колектив педагогів і співробітників  школи, на який я в будь-яку хвилину можу розраховувати.

 Паралельно з  створенням  системи роботи з кадрами  необхідно було  привернути увагу батьків до школи. Я розуміла, що без інтеграції батьків у всі шкільні процеси не можливо повноцінно реалізувати особисто-орієнтоване навчання та досягнути оптимального результату. Ми почали з того, що створили  дієздатний зацікавлений батьківський комітет. Провели круглий стіл «Традиції нашої школи», під час якого зрозуміли, що батьки  не знають як можуть впливати на життя в школі, не розуміють своєї ролі в навчально-виховному процесі.  Специфіка сільської школи не дозволяла реалізовувати освіту батьків через таку традиційну форму роботи як лекторій. Саме через комітет намагалися  якомога детальніше інформувати батьків про всі аспекти навчально-виховного процесу та надавати всю необхідну інформацію для того,  щоб вони могли чітко орієнтуватись у шкільному житті. Кожен захід, від підготовки до аналізу,  не проходив без участі батьків. І обов’язково  висловлення подяки найактивнішим  через шкільну, районну газету, запис в щоденнику. За півроку разом з батьками ми розробили Положення про шкільну форму,  затвердили його на батьківських зборах та пошили форму кожному учню. Це підвищило дисципліну  не тільки серед учнів,  а і серед вчителів. У всіх зросла  відповідальність. Сьогодні в нашій школі батьки та вчителі є партнерами, активними співучасниками великого творчого процесу - виховання учнів.

Моя основна формула роботи, якої я дотримуюся завжди і скрізь, закладена у словах французького просвітителя, правознавця, філософа і письменника Шарля Луї Монтеск'є: "Щоб здійснювати великі справи, не потрібно бути найбільшим генієм, не потрібно бути вище людей, потрібно бути разом з ними ". Щоб не робив мій колектив: будь то поточний ремонт, висадка розсади в квітнику або фарбування обладнання на ділянці,  я завжди і всюди з ним. Люди відчувають це, і до мене йдуть зі своїми бідами і радістю, успіхами і невдачею . Ми завжди разом.